Агенція “Артполе”, кінотеатр “Победа” і громадська організація “Бахмут Український” запрошують бахмутян на виставу – мультимедійний колаж “Безкінечна подорож, або Енеїда”. Її представлять відомий український письменник Юрій Андрухович, режисерка Оля Михайлюк, майстри візуалізації VJ group CUBE, музиканти Марк Токар і Віктор Новожилов.
Субота, 24 березня, 20:00, кінотеатр “Победа”, вхід вільний!
“Артполе” вже відомі бахмутянам проектами “роздІлові”, перфомансом “м’ята” та виступом польського інструментального гурту “Volosi”.
Оля Михайлюк розказала, що саме побачать глядачі “Енеїди”, а також навіщо “Артполе” третій рік поспіль повертається до нашого міста. Слово режисерці.
Чому варто прийти на “Безкінечну подорож, або Енеїду”
Кожен, хто прийде на виставу, почує поезію, побачить кольорові ілюстрації різних епох, стилів і жанрів, почує оперний спів, барокову гітару і гострі електронні біти.
Чому бахмутяни мають прийти? Бо це унікальний формат, колаж літератури, музики, відео, іноді навіть з елементами бенкету. У цей вихідний день за півтори години можна спробувати відчути себе в дуже різних станах, концентровано, від драматичного співу – до справжньої гулянки.
Це вистава не про війну. Вона про війну і мир, про поетів і героїв, про рай і пекло, про жінок й чоловіків, про мову, про Батьківщину (і про те, як її любити), – вона про нас. Ви побачите, як резонує текст Котляревського нам, сучасним, майже 200 років потому. “Мені подобається саме цей початок, за Котляревським, – говорить Юрій Андрухович. – Мені подобається, що українська література починалася ніби жартома – як чиста забава для кола найближчих друзів”. Здається, нам всім потрібен цей рецепт від Котляревського. Можливо, саме так, бурлескно і жартома, ми зможемо вийти зі стану смутку й зневір’я, який опанував багатьма.
Початок нашої “Безкінечної подорожі…” – це есеї та вірші Юрія Андруховича. Саме через його тексти мені захотілося повернутися до “Енеїди”. На той момент цікаво було спостерігати за музичними експериментами Марка Токаря (гітара) і Віктора Новожилова (електронна музика), хотілося дізнатися, чи можна піти далі в поєднанні такого доволі непоєднуваного музичного матеріалу. Щодо візуалізації, то є базовий матеріал, – ілюстрації до Енеїди різних епох. VJ Glow працює наживо – змушує рухатися персонажів Базилевича і інших художників. Лекції підримують мої фото з вулиць і музеїв Полтави. Отже знову колаж і в часі, і в техніці. “Енеїда” стала платформою для наших експериментів. Це дивовижний твір, який, як з’ясувалося, можна відкривати безкінечну кількість разів, завжди в новий спосіб.
Від публіки не вимагається “прочитати” всі цитати – візуальні, музичні, літературні. Просто довіритися нам і прогулятися тою Україною, про яку з різницею в два століття пишуть Котляревський і Андрухович. Багато глядачів, до речі, зізнавалися, що в процесі перегляду втрачали пильність та іноді навіть не могли відрізнити поезію якого з авторів чують зараз. Це потік – стан, атмосфера, настрій українського слова. До речі, в планах у нас відеоверсія лекції + опублікований в мережі текст. Тобто виступ – це собі імпульс до пізнання.
Оля Михайлюк виступила у Бахмуті з відкритими лекціями про текст, звук і зображення в мультимедійній виставі перед студентами музичного коледжу та інституту іноземних мов (Фото – Артполе)
Під час виступу від публіки чекаємо на сміливість до сприйняття нової форми, відкритість до пізнання не лише раціонального, але й чуттєвого (адже Енеїду можна буде випробувати за кольором, звуком і смаком). Якщо наш формат буде комусь близький і цікавий, то наступним етапом може стати власне інтелектуальне дослідження. І для цього можна буде звертатися до відеоверсії, тексту й відповідних лінків. Потім привести у відповідність між собою чуттєві враження й розумові конструкцї щодо “Енеїди” Котляревського, нашої та своєї особистої й продовжити “безкінечну подорож”.
Про повернення, контакт і ландшафт
Чому ми повертаємося на Донбас? Це свідомий вибір і бажання. Тому що вже є контакт, і своєрідна оцінка наших творів, і спілкування, яке нам необхідно. Можу сказати на прикладі “м’яти” – перформансу, з яким була в Бахмуті рівно рік тому. Вперше показала його в Празі. Це історія про людей на лінії – життя|смерть, пам’ять|забуття, розмежування|зіткнення. Кожен з нас може на ній опинитися. Але війна зараз саме тут – поблизу. І мені було дуже важливо показати це тут. Мати фідбеки, реакції тут. Вони були різні емоційно. Але мене зрозуміли і прийняли на Донбасі – це так.
Оля Михайлюк у Маріуполі (Фото – Іван Станіславський)
А друга причина – ми з Києва. І вкрай важливо відчувати країну в цілому. Це відбувається на якомусь фізичному рівні. Тобто навчитися вже від початку не сепарувати, не казати – “чому ми робимо твори саме на Сході”. Ми робимо і на Сході, і на Заході, і на Півдні, і на Півночі. У нас у всіх є певні ментальні відмінності, навіть ландшафтні: бо людина з гір і людина зі степів – трохи різні. Ці особливості завжди були мені цікаві, вони у піснях, орнаментах і т.д. І в цих особливостях – переваги кожного з нас.
Про міста Донбасу і особливість Бахмута
Є міста, з якими поки так контакт і не склався, а є такі ком’юніті – от прямо свої! Вперше було важче, повертатися простіше. Бо тепер є близькі люди. З’являються місця, які ти знаєш, любиш і хочеш знову побачити. Але я б не сказала, що я вже все тут відчула і відкрила, тобто щоразу є нові інтереси й враження.
З першого візиту сюди, в Бахмут, минуло два роки. Чи щось змінилося? Тоді було якесь заціпеніння. Зовсім ще поряд у часі були події Майдана, анексія і початок війни, масові жертви. Війна триває. Люди гинуть і зараз. Є небезпека. Але вже є досвід. Він дозволяє бути обережнішим, враховувати цю ситуацію, а не так панічно її сприймати, і навіть у цих умовах робити проекти, вчитися, фотографувати, жартувати. Треба було пройти певні стадії, щоб до цього прийти.
“Безкінечна подорож, або Енеїда” у Івано-Франківську (Фото – Володимир Гарматюк)
В той же час я рада, що ми не хочемо звикати. І ми не звикаємо. Мене захоплюють люди, які, навчившися бути обережнішими, працюють над тим, щоб наблизити закінчення цієї війни. Чим більше цих людей я знаю – тим мені краще.
Кожне місто, в якому ми виступали, особливе. Вони дивують контрастом. Маріуполь – це море, часом мілке і лагідне, а чаос таке гостре, бо ж замерзає. Ці маленькі блакитно-білі грецькі будиночки й сталево-сірий індастріал. Чудове місто для художника. Станиця Луганська – це відкриті, як степ, потужні голоси, а зараз ще – дірки й протяги, вітер. Сєвєродонецьк – структуровані сірі будинки, відсутність корків, бо широкі вулиці, а ще -лебеді, які у великій кількості прилітають на місцеве озеро. Старобільськ – неформальний, відкритий, анархічний і легкий. В сприйнятті найнесподіваніших синтезів і експериментів і в прийнятті емоційних рішень.
Мій Схід включає – це сіль, крейда, вугілля, необхідне мені чорне, біле і прозоре. І Бахмут поєднує всі ці шари, ці кольори й напівпрозорості.
