А історія спонукає нас проявляти найкращі людські якості…
Для бахмутчан війна не десь далеко, вона за порогом нашого дому, а інколи проходить і через саме серце.
Тетяна Анатоліївна Яхонтова – невтомна працівниця тилу нашої армії, і це не просто вислів, це її життя. Кожен день вона робить для армії, що може, працює як мати для дітей – шиє, готує, розповсюджує свіжу пресу, яку надсилають друзі “Бахмута Українського” з різних міст. Особливе для неї завдання, що сама собі встановила – забезпечення всіх військових автівок прапорами. Підходить до військових, підтримує добрим словом, розповідає, як живе наше рідне місто. І завжди посміхається.
Важко жити в прифронтовому місті не тому, що страшно, а тому, що допомагаючи військовим, дивлячись в їхні очі, колись ти можеш побачити в ЗМІ ці очі… під чорною стрічкою… І не важливо, що ви бачились лише кілька разів і ти знаєш тільки ім’я. Він, наче рідна людина, бо він твій захисник. Тетяна Анатоліївна розповідає одну історію, яка стала частиної її життя.
“Несподівано дізналася і не можу промовчати. Майже місяць тому біля Нової пошти мене зацікавила військова автівка з рідкими на даний час номерами ПТН-ХЛО. І я подумала, що якщо я не зробила своєчасно фотку з такими цікавими номерами, які були практично на кожній військовій автівці під час активних бойових дій,то можу скористатися нагодою зробити це зараз на згадку про АТО-війну для історії. Підійшла, привіталася, спитала дозволу, отримала згоду. Але фоткати не поспішала, бо побачила на автівці дуже пошарпаний та вицвілий на сонці прапорець, тому запропонувала новий. Той, що молодший, спочатку спитав чорно-червоних, але дізнавшись, що у нас є тільки жовто-блакитні, попросив невелички, щоб замінити той, що вицвілий на автівці.
Потім дійшла черга і до фоткання автівки, але в мене чомусь нічого не виходило, сонце осліплювало, мобілка не фоткала, і я знову звернулася до молодшого військового з проханням допомогти, бо другий (водій) був чимсь зайнятий. А молодий киває на старшого і каже:”Він у нас все знає і вміє, зверніться до нього.” Обходжу автівку з іншого боку, і знову теж саме: “Допоможіть, бо дуже хочеться на згадку сфоткати такі рідкісні на даний час номери”. Чоловік відволікся від своїх справ, вийшов з автівки, взяв мою мобілку, але в нього теж нічого не вийшло. Сів знову в автівку та почав розбиратися з моєю технікою, а потім каже: “У мобілці заряду не вистачає, скоро сяде”. Тоді вже я заметушилася: “Так давайте скоріше обмінюватися номерами, щоб прапорці передати. А може у вас є якісь потреби, що наші люди зможуть чимось допомогти?” “Ні, дякуємо, до нас приїжджають волонтери і все нам привозять”. Обмінялися номерами. Потім питає:”А як до вас звертатися?”. Назвала своє ім’я та по батькові, а він так просто: “Валера. Патрон”.
Сказав, що стоять під Луганським та приїжджають до Нової пошти. Стою та думаю, щоб ще запропонувати хлопцям крім декількох прапорців та згадала, що харківський “АРОМАТ” передав до “Бахмута Українського креми після гоління: “А це хлопцям дуже потрібно, вони будуть раді.” Домовились, що коли будуть у Бахмуті, то Валера сповістить і зустрінемось, щоб передати коробки.
Стою,а думка, що не зробила фото, не дає спокою. Тут побачила нашого Сергія, покликала, пояснили ситуацію та попрохала сфоткати номери на його мобілку, а потім розбиремось. Сергію все вдалось. Познайомила з Валерою. Вони трохи поспілкувалися про буржуйки на холодну пору року, бо стоять у полі. Прийшов час прощатися, спитала звідки він. Потиснули один одному руки, а він і каже:”Мені вже під 60.” А я в свою чергу: “Тоді ми майже однолітки, і до мене можна теж звертатися без побатькові, а просто Тетяна”. На цій оптимістичній ноті з посмішкою та добрими побажаннями ми розійшлися. Але весь час спілкування я відчувала, що це не простий військовий, що це сильна духом, могутня тілом, порядна, всебічно розвинута людина, від якої надходили потужна позитивна енергетика. І ти розумієш, що це один з справжніх синів України, і такий вже не пустить ворога на свою землю.
Пройшло декілька днів. Дзвінок:”Танечка, буду їхати на Нову пошту через півгодини”. Питаю: “Була у Львові і дітки передали для військових вироби (паперових журавликів з жовто-блакитними стрічками. Вам передати?”
“Так, дякую,обов’язково роздам хлопцям”. Через 10 хвилин знову дзвінок: “Сам не можу, дуже зайнятий, посилаю хлопців, впізнаєте по автівці. Дуже дякую заздалегідь”. Прийшла на Нову пошту, одразу впізнала автівку та наш Миколай Леонідович з кремами вже теж приїхав. Поки носили коробки військовим, дзвінок у хлопців. Чую відповідають Валерію: “Так, вже всі тут, все отримали, все нормально”. Потім ми зробили фото для звіту. Хлопці подякували, ми їм. На тому й розійшлися з відчуттям виконаної справи. Але не зовсім… Щось забула… Щось… Згадала, не спитала у Валери про сітки. Ладно, іншим разом. Але не встигла. Дуже боляче, але Господь забирає найкращих.
http://iamir.info/44961-nenazvannye-geroi-neob-javlennoj-atovojny-pjat-pogibshih-16-ranenyh
