Війна зараз у всьому – дружбі, любові, натхненні,..r І друзі найкращі теж зараз з різних куточків країни, яка виборює свою незалежність.r Багато бахмутчан пам’ятають красиву . майже завжди усміхнену жінку – молодшого солдата медичної роти Лідію Ільків. Книгу, написану мовою сердя в Бахмуті під час війни читали багато з нас. Презентація її відбувалася в багатьох військових частинах, “До волі дорога” розповідь про події на Майдані, в Бахмуті, в Україні.
І ось подарунок під новорічні свята від Лідії Ільків. Пронизлива історія про одну дівчинку, яка стає дорослішою під час війни…
Лідія Ільків
Оповідання-романізована казка для підлітків
Дитини вустами…
Присвячується світлій пам’яті
мого дорогого любого татуся,
Володимира Андрійовича,
що нещодавно відійшов у Засвіти,
у свято Введення Богородиці…
Сашуня поверталася з гімназії сьогодні задня, відразу як завершилося свято, з нагоди якого не було занять з англійської та музики. Передостанній вересневий день видався доволі погожий. Дерева стиха погойдувалися від досить ще лагідного подиху вітру. Намагалася зумисне грайливо не наступати на опалі жовті ще сухі листочки, передвісники наступаючої у своїх правах осені. Дівчинка виглядала бездоганно, йшла не поспішаючи, бо ж завтра – вихідний, тому перебувала вона в тремтливому очікуванні чогось хорошого, небуденного, а натомість вельми радісного. Ще ласкаве проміння вже осіннього сонця осяйно спадало на її заплетену голівку. Зранку сторука мама встигла охайно зібрати русяве волоссячко подвійним колоском – маленька учениця відчувала себе нині направду справжньою юною леді, посміхаючись зустрічним. Припасована до її стану, що за літо помітно витягнувся й став стрункішим, нова шкільна форма напрочуд подобалася. Юна модниця ( так з любов’ю називала її бабуся) ретельно щодня підбирала до неї зі свого гардеробного арсеналу ще скромного дівоцького вбрання одну з трьох блузочок (сьогодні святкова – вишивана) або на зміну в будні якийсь з декількох гольфиків під минулорічний сарафанчик, що був ще досить впору пристойним. Довершували нині загальний привабливий вигляд новенькі світлі колготочки і зовсім не стоптані лаковані туфлики, за спиною – вишневий рюкзак, значно більший за попередній, бо ж учениця вже у п’ятому класі!
Скільки хвилювань у маленькому серденьку та думок у світлій голівці роїлося з початку навчального року! Адже довелося попрощатися з початковою школою, з найулюбленішою своєю, першою, вчителькою Марією Петрівною, і переходити до старшої школи, до чотирьохповерхового корпусу – навпроти через подвір’я та спортивний майданчик. Правда, спільні їдальня та актова зала залишалися ті ж, а решта – майже все не відоме. Нові класи, і їх так багато, а вчителів ще більше – і всі спочатку незнайомі, мов чужі… Серед учнів нового класу стали однокласниками деякі з паралельних, тому що з п’яти випускних початкових утворилося чотири п’ятих. Окремі діти пішли до інших шкіл з різних на те причин, а натомість двоє з новоприбулих – з родин переселенців з далекої Луганщини, братики-близнята з міста Лисичанська.
Сашуня зі своїми найкращими подружками Настунею та Софійкою, веселими та допитливими дівчатками, пару разів у вересні на велику перерву прибігали до дорогої наставниці, навперебій ділилися новими змінами, великими подіями їхнього дитячого, проте вже дорослішого життя. Бракувало цим дівчаткам тепер у школі того тепла, без перебільшення, практично материнського, бо раніше вони тулилися до любої вчительки навипередки, немов ті курчатка до квочки, любили теплі та приємно м’які її завжди долоні, вдихали аромат її парфумів, і могли навіть припадати до її грудей в моменти найбільших прикростей.
Ось і сьогодні Сашуня бачилася з дорогою Марієчкою Петрівною. Напередодні наступаючого свята освітян учком цілком самостійно вітав учителів урочистим концертом. Білокінь Олександра, маючи неабиякий до цього хист, заспівувала вельми популярну тепер пісню з сучасного репертуару Тіни Кароль «Україна – це ти».
Вже вдруге за домовленістю між батьківським комітетом та дирекцією цей день відзначається значно скромніше: вирішили розподілити між класами тих, хто власне за бажанням особисто від імені всіх решти вручатиме один, зате розкішний букет, і тільки…Учениця пам’ятала, як раніше, ще до війни (до речі, це слово останніх три роки твердо увійшло до лексикону не тільки дорослих) її мама, також педагог, поверталась додому напередодні професійного свята просто з оберемками різних квітів: ще літніх та вже осінніх, різнокольорових та однобарвних троянд, гладіолусів, айстр, орхідей, хризантем…Як вияв особливої прихильності – шоколадні цукерки для гормону щастя у нелегкій праці, та скромні на пам’ять сувеніри…Люблять Олену Олександрівну, маму її учні. Однак невтішні події останніх років вносять видимі-невидимі зміни до повсякденності багатьох співвітчизників, дорослих і дітей. Тому і для рідної вчительки, як для всіх решти її колег, сьогодні лише квіти кольору сонця та стягу – незворушний тандем… Як честь, саме Олександрі, найбільш старанній, пощастило у шкільному загалі висловити шанування першій учительці від усього їхнього дружного класу.
Але не лише з цієї причини з гарним настроєм поверталася піднесена дівчинка додому. Вчора телефонним дзвінком їхній татко зворушено повідомив, що повертається додому за тиждень. Три місяці тому вони бачились востаннє – чоловік працює третій рік в Чехії на будівництві. Як скучила за татом його найменша принцеса! Як бракує його усій родині: і старшій сестричці, що навчається другий рік в столичному виші, і мамі, і бабусі з дідусем, які проживають в селі за двадцять кілометрів від обласного центру. Проте найбільше, так принаймні відчуває молодша донечка, саме вона сумує через таткову відсутність. Дівчинка розуміла, що так треба, так просто мусить бути, бо зароблені татом на чужині гроші конче потрібні у їхній сім’ї : незабаром старша Оксанка вийде заміж, а без допомоги батьків молодій сім’ї тепер нелегко обійтися. Дідусь з бабусею (татові батьки) допомагають як можуть, оскільки мають невеличке господарство, город, доглянутий сад, хоча самі вже потребують заслуженого відпочинку й належного лікування, яке зараз не є дешевим. Мамина заробітна плата, як і у всіх бюджетників, невисока, не до надмірних статків, не заробиш навіть за все життя на житло та навчання дітей, а «меншенька підростає, і її також треба вчити» ( так каже дідусь). Але найвагомішою причиною того, що тато прийняв рішення їхати закордон працювати, було його бажання істотно допомагати племіннику Андрієві та його бойовим побратимам. Молодший син старшого брата Андрій, магістр соціології, пішов до військкомату сам, коли прийшла повістка старшому братові Сергієві, що незабаром готувався стати батьком. Ось так науковець підписав контракт та досить відповідально опанував військову спеціальність. До стрийка Романа молодий офіцер одного разу звернувся з проханням про допомогу, коли потрібні були кошти на протези для товариша, що втратив на полі бою обидві ноги. Шукали гроші тоді всім миром, а треба було їх дуже багато. Відтоді тато Сашуні вважає своїм святим обов’язком більше заробляти, щоб допомагати таким хлопцям, оскільки сам до військової служби не є придатний.
Взагалі, хороша в них родина, дружня. Сашуня любила їздити на село, бавитися з котом Буркуном та собакою Грімом. А ще там є корова Мілка та кабан Хропун. Можна годувати курей і одночасно гойдатися на змайстрованій дідусем Павлом гойдалці, ходити влітку з сусідами до лісу по гриби чи суниці, колядувати на зимові канікули, освячувати Великодній кошик напередодні Пасхи біля сільської церкви, часто з цікавістю слухати, як співає різних пісень і розповідає народних казок бабуся Надя, в минулому вихователька дитячого колгоспного садка. Тут особливо любили внучат-дівчат, бо самі старенькі у свій час зростили одних хлопців. Старші татові брати, Іван і Богдан, проживали в Яготині, неподалік від Києва, працювали на залізничній станції, виростили кожен по два сина. Провідувати батьків дядечки приїздили пару разів на рік, по черзі, а з двоюрідними братами дівчата бачилися переважно під час літніх канікул, а спілкувалися тепер частіше по скайпу. І вся сім’я молилася за щасливе повернення Андрійка, бо він один від їхньої родини перебував на фронті. Мамині ж батьки відійшли у Вічність ще до народження Сашуні, тому вона знала лише одних дідуся та бабусю, які ревно просили для своїх дітей та онуків кращої долі…Дівчинка пам’ятала, ще як вона першокласницею відпочивала взимку на різдвяних канікулах на селі, то бачила, як старенькі, увагою прикуті до телевізора, переживали за те, що відбувалося в Києві на Майдані, бо всі старші онуки-хлопці: і Сергій з Андрієм, і Ярослав зі Святославом, – студенти, були там. А молодший їх син Роман, татко Сашуні, возив з Хмельницького волонтерську допомогу, яку щедро збирали підприємці на місцевому ринку. Це вкарбувалося у свідомість Сашуні, бо про це часто згадували в неї в родині, оповідали це сотню разів, бо боліло це багатьом людям. Дівчинка слухала, росла та зростала мудрою улюбленицею, часто називали її рідні чи то перлинкою, чи то зозулькою, або ж вишенькою, і неодмінно сонечком, та обов’язково завжди квіточкою… І від учора вона відчувала той тихий спокійний на душі щем, коли вже ось-ось, незабаром здійсниться сильно очікуване для всієї родини диво, як малювала уява – приїзд любого сина, чоловіка, татка! І сьогодні ввечері вони з мамою складуть план підготовки до його гідної дома зустрічі! А потім, вмостившись зручненько обидві на великому дивані у вітальні, притулившись одна до одної, поснуть у напрочуд щасливому настрої. Мама –з бузковим томиком в руках – «Ліна. Триста поезій», доня – зі знимкою тата.
Чотири дні наступного тижня після школи будуть повністю присвячені прибиранню, впорядкуванню, складанню, приготуванню… Тепер вони з мамою залишились удвох на своїй міській квартирі – майже рівноправно виконують кожна свої обов’язки. Молодша господинька доглядає домашні квіти, годує рибок в акваріумі, прибирає за котиком Мурчиком, миє посуд та витирає пилюку. Звісно, в матусі більше обов’язків, проте вона навчилась вправлятись скрізь: і дома, і на роботі. Тому в них зазвичай в оселі і чисто, і наготовано, і попрано, і попрасовано. Не раз вони самі про себе жартували, підтримуючи та підхвалюючи одна одну, що треба вчасно робити всі справи, щоб не було так , як в країні Недоладії. Проте в мами є постійна важлива справа, яка практично ніколи не закінчується : перевірка учнівських зошитів. Навчилась матуся часто їх перевіряти вдосвіта : пачку-дві до шостої ранку. І взагалі, скільки себе пам’ятає Сашуня, мама весь час переважно має справу з книжками. Не випадково, мабуть, ще зовсім крихітним дворічним малям дівчинка на портретах впізнавала поетів Шевченка та Пушкіна. На книжковій маминій полиці вперше вчитувалась у заголовках в прізвища видатних людей. Так виходило, що саме мама в першу чергу проводила її дорогою знань, що спочатку стежечкою з’являлась у простому спогляданні і перегляді окремих книг зі стосу багатьох. « Кожне життя починається з казки, а продовжується так, як ти забажаєш сам…» – слова з книги для дітей улюбленої маминої письменниці Ірени Роздобудько добре запам’яталися. Маленька дівчинка часто вигадувала собі різні казочки на сучасний манер, проживала з героями певні ролі, уявляла себе на місці тих чи інших, і дуже вірила, що попереду у житті неодмінно відбудеться її казка.
А ще мама і доня тримають зі всіма рідними зв’язок на відстані. Оксанці постійно пишуть у вайбері , а на село телефонують щодня, з татком по скайпу розмовляють через день, і практично у кожні вихідні, особливо тепер – їдуть на село до дідуся з бабусею, щоб допомогти восени впоратися з урожаєм. Тому новинами взаємно обмінюються, і всі чекають, коли нарешті зберуться разом.
ІІ. Десять днів таткового приїзду стали справжнім щастям для всіх домашніх. Донечка допомагала мамі приготувати святковий обід з улюблених страв: котлет по-київськи, фаршированої рибини, тушкованих печериць, вареників із сиром та пиріжечків з вишнями. Тато всім привіз подаруночки: бабусі – тепла хустина, дідусеві – шкіряні рукавиці, мамі – модний плащик, старшій донечці – пару джинсів та кросівок, а найменшенькій – смартфон. І купу різних солодощів для всіх! А найголовніше – тато відшукав спеціальне відповідне взуття під протези для Андрійкового зраненого товариша, який пробує заново ходити на своїх нових двох. «Новою поштою» поїхала до Вишгорода посилка для вибулого воїна, а для племінника на Донеччину, у місто Бахмут – якісна термобілизна та вітаміни. Татові довелося деякий час працювати навіть понаднормово, проте він, сильний, стожилий, впорався. Розповідав, що будівельників з України дуже шанують на їхній фірмі, бо вони значно працьовитіші та старанніші в порівнянні з місцевими, щодня можуть виконувати більшу норму.
Звичайно, цілий тиждень татусь провів у селі – збирали буряки, ламали кукурудзу, консервували опеньки, рвали яблука, душили виноградний сік…Роботи восени на селі вистачає. Як любить бабуся Надя, коли є в неї на обійсті надійні помічники! Тоді вона встає вдосвіта, і готує смачні страви на цілий день: голубці, налісники, деруни, вареники, пироги…І цілий день кипить робота…
Родзинкою тієї щасливої декади стала сімейна поїздка до міста Львова. Оксаночка тоді приїхала на пару днів, і вони вчотирьох вирушили автівкою до славного міста на гостину до тьоті Мирослави, маминої подруги студентських років, з котрою вони до війни ще й були колегами. Пані Мирослава за своєю новою посадою працювала в освіті тепер чиновницею, і ввечері на кухні наодинці з мамою ділилася своїми думками про галузевий стан справ. А при всіх розповідала про Форум видавців, театральні сезони, фестивалі, патріотичні заходи, про діток з інтернатів, яких доводиться бачити часто. Сашуня вражена була почути, як живуть такі дітки без батьківського піклування, як вони харчуються, відпочивають, миються, як сплять і подорожують. Буває, що у дитячих своїх проблемах – претензіях часто-густо виникають суперечки, до прикладу, за пульт до телевізора, за ближчий стілець, ноутбук, м’яч, машинку, за цукерку чи яблуко. Однак то все дрібниці, найголовніша біда таких діток – це те, що зростають вони без мами-тата, без їхньої цілющої любові, без щоденної турботи, щирого теплого спілкування з рідними…А дітям потрібна любов і щастя завжди! Вони не можуть чекати, бо ростуть! Сашуні дуже було шкода таких діток і багатьох інших, хто втратив рідних в АТО, хто змушений був полишити свої домівки. А ще невимовно жаль загиблих під час обстрілів дітей, нещодавно почула цифру таких непоправних втрат – до трьох сотень неповнолітніх з початку воєнних дій на сході. Від цих думок дівчинка дорослішала, вже не по-дитячому сприймала почуте. Вона розуміла, як їй та сестричці пощастило, в якому добрі вони живуть у своїй родині.
За два дні у Львові подоляни переконалися черговий раз, яке це чудове вже направду європейське місто – місто-казка! Цікаво було побувати біля Ратуші і костелу Ельжбети, у церкві Святого Юра, відвідати Музей визвольної боротьби, що на вулиці Лисенка, почути романтичні та, на жаль, трагічні історії людських життів на Личаківському кладовищі, піднятися на гору Високий Замок… А у день Захисників Вітчизни пані Мирося зорганізувала похід на урочисту академію, концерт, до оперного театру з нагоди свята. Дівчата вперше того дня побували там. Яка краса! «Як няшно!»- сказали би про це гламурненькі однокласниці Олександри. Спершу юнки з цікавістю оглянули саму залу, інтер’єр, оздоблення…Відповідно оформлена сцена – портрети учасників визвольної боротьби від славних козаків до сьогодення. Застосовувалося лазерне підсвічування. Тепло вітали присутніх очільники влади області та міста. Здивували глядачі – напрочуд багато людей поважного віку у вишиванках. А ще були молоді хлопці-візочники, у супроводі вродливих дівчат модельної зовнішності. Тато привітався з бійцями новітньої війни за руку, адже впізнав одного з них – Романа Панченка, десантника- контрактника, який після важкого поранення у червні 2014року зміг стати одним із кращих спортсменів України, що виборов «золото» у стрільбі з лука, учасника «Ігор нескорених -2017», після перемоги якого в канадійському місті Торонто сам президент вітав героя, ставши на коліно…
ІІІ. Листопад виявився важкуватим місяцем. Крім власне самого навчання у двох, ще музичній школі, на додаткових заняттях з іноземної, в гімназії ціла варениця різних заходів, конкурсів, олімпіад…Стінгазета до Дня писемності, радіо диктант, предметні тижні, День Гідності, вшанування жертв Голодомору (До речі, скільки Сашуня себе пам’ятає, то стільки у їхньому вікні у цей день мама ставить запалену свічечку на пам’ять про своїх голодом убієнних в далекому 1933 році молодих ще тоді зовсім прабабусю та прадідуся )… Осінні дощові короткі дні, тривожні новини навколо, суперечливі прогнози, політичний цирк у владі, занепокоєність задуманих заклопотаних людей на вулиці, мало посмішок та присутньої приязні не додавали особливого оптимізму… Проте з ранку до самісінького вечора вони з мамою разом і кожна по-своєму, наче білочки в колесі…Однак проблема навіть не в такій, здавалось, надмірній зайнятості, бо звичні до подібного розпорядку, адже то рідна стихія…Найсумніше було те, що вони знову залишились удвох: татко до різдвяних свят повернувся до своєї бригади, що будує офіси на околиці Праги. І приємний спомин про сімейну поїздку до Львова у жовтні додавав їм снаги у довгі осінні вечори та щирого сподівання у майбутньому на краще…
З початком зими вся дітвора завжди радіє першому снігові. Коли випадає гарна нагода побавитись у сніжки, покачатись просто у снігу, піти на ковзанку з санчатами, радості дитячій немає меж. Сашуні випало у першу грудневу неділю бути в селі, щоб навідати бабусю з дідусем, котрі відразу при зустрічі поцікавились, чи вже написала внучечка листа Миколаєві, бо вони особисто вважають її і цього року слухняною та вихованою. Дівчинка пообіцяла найближчим часом написати таки того листа. Того дня тішила просто казкова погода. Майже цілий день падав лапатий білий сніг. Дерева пишались, мов наречені у білосніжних мережевих сукеночках. На тлі неба, у якому смеркалось, летючі сніжинки нагадували карту зоряного неба, на котрій у довершеному порядку тисячі зірок тисяч Галактик складались у візерункові пази. Дівчинка півдня з надзвичайною насолодою побавилася надворі з сусідськими однолітками. Тоді вони з мамою повернулися додому в гарному настрої, який зазвичай буває напередодні в очікуванні, наприклад, особливого свята. А наступного дня таки було релігійне свято – Введення у храм Богородиці. З хорошими думками про свого татусечка поринула наша маленька мрійниця у глибокий, спокійний, солодкий сон.
І сниться юній подоляночці велика лісова галявина. Починає сіріти – незабаром схід сонця. Багаття, що зараз ледь тліє, горіло, мабуть, цілу ніч. Його обступили чоловіки – гурт дужих, сильних тілом, молодих та старших мужчин, і одна молода з ними вродлива жінка з книжкою в руках. Коли придивитися до них добре, то можна розгледіти, що за зовнішнім виглядом їх є три групи (як на занавесі в оперному театрі було – козаки, упівці, атовці). Не знає звідки, як багато чого ми не можемо пояснити у своїх снах, але дівчинка розуміє, що бачить перед собою ліворуч козаків, зі шаблюками, в дорогих жупанах, – трьох Іванів з Богданом (тим гетьманом, на честь котрого перейменовано їхнє місто в середині минулого століття та котрому зведено два пам’ятники тут : один, де видатний козацький воєначальник на коні , – біля філармонії, а другий, на повний зріст, – навпроти залізничного вокзалу зустрічає та випроводжає гостей міста, що зажило собі слави здебільшого через унікальний товчок – місцевий ринок): Сірка, Богуна, Мазепу з Хмельницьким ( і тут звуковим тлом лунає бабусина пісня «Ой, Іване, Іване!..» ). Далі по центру – уважно слухають гарну, розумну, натхненну жінку її побратими. Але хто то є? Сашуня розглядає обличчя мужніх чоловіків. Романа Шухевича розпізнала з обкладинки книжки «Нескорені», яку бачила дома в тьоті Миросі. «Та це ж той легендарний генерал-хорунжий, чиїх дітей запрошували на сцену в оперному!» – здогадується вражена Сашуня. «Ще тоді моя мама заплакала, захоплено-розчулено промовивши, що якою людиною треба було бути, щоб після 75 років за твою справу вручали нагороду твоїм рідним дітям, а люди в залі, аплодуючи, щоб плакали настоячи!» – виринає у пам’яті. Степана Бандеру (п’ятикласниця знала вже, що пам’ятник славетному провідникові , чиє ім’я стало Майданом воскрешене, височіє на площі неподалік Львівської політехніки) за руку підтримує Юрій Липа, лікар та поет. Про його ім’я дівчинка дізналася, коли разом з батьками тієї незабутньої поїздки до західної столиці провідували у Винниках одного знайомого військового, земляка, у госпіталі, і у довгій назві лікувальної установи, наприкінці прочиталося: імені Юрія Липи. А провідниця УПА, поетка, шляхетна жінка Олена Теліга зворушливо зверталась з неабияким натхненням і запалом до побратимів:
Щоб далі йти дорогою одною.
Заметемо вогнем любови межі,
Перейдемо у брід глибокії води!
Щоб взяти повно все, що нам належить
І злитись знову зі своїм народом.
Праворуч, зі свіжими ранами, перебувало четверо сучасників, героїв нинішньої війни. Молоді офіцери тримали на окривавлених ношах шанованого генерала сучасності, що загинув у небі разом зі своїми підлеглими, Сергія Кульчицького, могилу якого бачила з батьками на Личаківському кладовищі, неподалік від центрального входу, на Алеї Слави, поруч з могилою Героя Небесної Сотні Богдана Ільківа. Прізвище останнього дівчинці запам’яталося, бо під час святкового концерту чула незвичайний виступ сивочолої бойчині Ольги Ільків, 97-річної зв’язкової Шухевича. «Білі лебеді у Небесах з перебитими крильми, запаливши тисячі сердець, ви свої не вберегли…». Легендарний командир навічно зостався у світлій пам’яті своїх солдатів… І героїчну загибель випускників національної академії Сухопутних військ лейтенанта Микити Ярового та капітана Андрія Кизила минулої зими оплакувала вся Україна. Сашуні пригадалося, як мама зі сльозами написала вірші і виставила їх у фейсбуці:
На січневім снігу закровило,
Замутило свідомість за втрат ,
Тіло й душу нам всім колотило –
В Небеса відлетів зовсім юний ще брат!
Капітан молодий зі взором хлоп’яти
Зазира просто в серце тобі,
Вже не зможе більш він кохати –
Йде до Бога, а ми – у журбі.
Затужив його дід: онуку такого ховати!
Застогнала земля, скута в горі й брехні,
Не одна просльозилася мати,
Бо безжальна війна забирає синів.
Генералом в майбутньому бути
Тобі як нікому – під стать,
Одначе до себе покликали Крути
У день свій, в кривавую рать.
У лавах тепер ти Героїв
У Вічності – місце почесне твоє,
«Орел» – ти назавжди Вкраїнський,
Офіцерів коріння – відбірне зерня.
Що зросте неодмінно у полі
Через рік – у століття звитяг
Стане цвітом здобутої волі,
Небом й хлібом утвердиться стяг…
Портрети молодих хлопців можна тоді було бачити у квітах та чорних стрічечках у Львівському Гарнізонному храмі Святих Апостолів Петра і Павла Української Греко-Католицької Церкви, в якому вже традиційно відспівували бійців, загиблих на сході України.
А четвертим стояв обвішаний автоматами Василь Задорожний, загиблий побратим чоловіка пані Мирослави. Веселий вояка, товариський, імпозантний мужчина, справжній патріот від діда-прадіда. Жертовно загинув на під’їзді до Дебальцево у своїй автівці, підірвавшись в лютому 2015 року на фугасній міні, прагнувши врятувати з оточення своїх побратимів з медичної роти.
Наче збоку оглядає дитина цю дивину. Казка не казка… Щось значніше за її дитяче розуміння… Наче в казці «Дванадцять місяців», тільки тут либонь зібрання Апостолів чи Ангелів, а замість чарівної Снігуроньки – мудра Берегиня – бойчиня. Так ось ці достойні люди, праведники, зібрались заодно – для спільної молитви заради перемоги стражденної України – неньки…Поза простором та часом…Раптом весь гурт просвітлених людей, погомонівши-порадившись між собою, вирушає в дорогу, котра звивається ввись назустріч ранковому сонцю, до самого рожевого обрію-видноколу. Злагоджено, підтримуючи один одного, вирушають всі. Тут до них прибувають Герої Крут, Герої Небесної Сотні… Далі – долучаються ще інші Лицарі українського Духу, які зустрілись у Царстві Небесному, звідки пильно стежать за тим, що відбувається на їхній землі. Розпізнає дівча Кобзаря, Каменяра, Лесю…Всіх стає так багато! Дівчинка чітко бачить зосереджені обличчя, вдумливі погляди у стійких рядах. Всі вони жили у свій час для України, заради її щасливого майбутнього. «І полину до самого Бога молитися!» Водночас на місці покинутого багаття виростають дивовижної краси квіти, а ліс перетворюється на розкішний, великий, доглянутий сад. Наче перед вівтарем, поважна процесія зупинилася. Люди звертаються зі щирим проханням до Всевишнього, з мольбою- молитвою : «Боже Великий, Єдиний, Нам Україну храни!..». В урочистому співі – про Україну соборну, вільну, багату, процвітаючу!
А далі сниться весь їхній 5-В клас на гостинах у Будинку Просвіти. Це все було з ними насправді, на день української мови та писемності їх водила на патріотичний захід Людмила Миколаївна. І ось учениця наче знову проживає епізод піднесеного настрою, коли наостанок на загальне по-доброму подивування вони продекламували , як флешмоб, вірш Ігоря Бірчі («Вітальки»). Як тепер дівчинка по-новому, проникливіше розуміє кожен рядочок:
Я хочу сказати простими словами,
Про те, що турбує мене вечорами,
Про те, як в думках я малюю картину,
Якою я бачу свою Україну!
В моїй Україні ніхто не стріляє,
Ніхто не калічить, ніхто не вбиває!
В моїй Україні ніхто не воює!
Своє і чуже життя кожен цінує!
В моєї країни чудові сусіди,
Запрошують в гості і я до них їду.
Сусіди і самі в нас часто бувають.
Не брешуть, не крадуть, ніде не блукають!
В моїй Україні є чесная влада,
Про неї в народі складають балади.
Працює й працює, зранку до ночі,
Щоб людям відкрито дивитись у очі.
В моїй Україні не плюють на підлогу,
Отримують і надають допомогу,
І молодь моя не п’є і не курить,
Займається спортом, співати так любить!
В моїй Україні чемні дівчата!
А хлопці вміють їх щиро кохати!
Навчаються жити, читають книжки,
І горді від того наші батьки!
В моїй Україні немає кордонів!
І море, і сонце, Дніпро, терикони,
Карпати зимою в засніжених шапках,-
Моя Україна! Люблю її! Крапка!
І тут Сашуня напівпрокидається, приходить до усвідомлення реальності, трішечки потягнувшись, повертається на бочок. ЇЇ світла голівка продукує мрію! Вирішує чітко, що саме неодмінно напише у своєму листі до Миколая. В чергу першу попросить святого Миколая, улюбленця всіх дітей, почути молитву Героїв і зберегти Україну від усіх видимих-невидимих ворогів! Хай переможе наш народ всі темні сили! Недаремно ж ціла ватага найкращих синів та доньок, найвеличніших та найжертовніших героїв віддали за це свої життя, і там, на небі, не полишають думки про Україну, а моляться Всевишньому про її кращу долю з небес! І тоді, коли настане правдива перемога на нашій землі, кожна дитина щороку за свою старанність отримуватиме в нагороду за потребою те, що найбільше прагне та заслуговує. Коли це здійсниться, тоді до кожної української дитини зможе прийти від святого Миколая чи омріяна лялечка, чи сучасний мобільний телефон, чи потужніший планшет, або ж модне платтячко чи новенькі чобітки. Когось потішить спінер, смарт годинник або гіроборд, айфон-8 чи «Huawei». А родинний затишок віднайдуть у прийомних сім’ях діти з інтернатів, повернуться назовсім до рідних домів українські заробітчани, всі люди доброї волі почнуть нарешті змінювати все на краще. У нас з’являться нові школи та дитсадки, на нашій землі започаткують вирощувати у найновіших цехах-лабораторіях найкорисніші продукти харчування, створять найприродніший одяг та найнатуральніше взуття… Люди оселяться у затишних просторих, екологічно чистих домівках… По добротних дорогах безпечно будуть їздити сучасні потяги та автівки, в небі кружлятимуть гвинтокрили… Люди перестануть ламати собі голову над платою за комунальні платежі, бо почнуть використовувати енергію сонця та вітру… Українці в мирі, добрі, любові та братерській злагоді уквітчають свою втомлену, занедбану, зболену, проте найкращу на планеті землю… А для себе молода україночка, юна паняночка у святого Миколая у листі попросить власне чарівну скриньку – розкішний дівчачий набір для рукоділля, щоб відразу приступити самій якнайкраще втілювати вже неодмінно зараз і тут заповітну мрію! Воістину дитини вустами…
