Розповідь Олександри Михайлівни Стародубцевої:
Світ стає краще, якщо в ньому є прекрасні люди. Вони його вибудовують, прикрашають, роблять комфортним для життя. Поряд зі мною живе така чудова людина: тато Сергій, мама Аліна та їх двоє чудових діточок. Від доброї посмішки Аліни, від уважного погляду чи турботливого запитання Сергія виникає почуття подяки та бажання і сили ще пожити. Я – стара людина, і всіляка увага або добре слово дуже важливі для мене, а Сергій на перше ж прохання допомогти розібратися з телефоном, проконсультує в роботі з комп’ютером, на сходинках «вихопить з рук» пакет зі сміттям, щось порадить, підкаже.
Коли в місті «хазяйнували» бандити і не можливо було нізвідки отримати хоч якусь об активну інформацію, або якось захиститись під час стрілянини, Сергій знаходив потрібні слова, заспокоював розумними порадами. Він дуже турботливо ставиться до своєї рідної бабусі, допомагає їй в усьому. Аліна ж не чекає «поки Порошенко підмете нам під’їзд», а бере віник та ганчирку і наводить порядок. У відповідальний час життя рідного міста перед цією родиною не стояло питання вибору, люди з такими розумними поглядами та добрими серцями; батьки, котрі думають про майбутнє своїх дітей, ніколи не зрадять свою рідну землю, майбутнє дітей. Сергій відкрито і сміливо декларував свою проукраїнську позицію, пояснював людям, задуреним російською пропагандою абсурдність того, що ті, так звані, Д(Л)НР, несуть в наші домівки, аргументував, переконував, використовуючи всі доступні йому методи, щоб люди не давали зробити з них стадо, щоб кожна людина поважала себе, мала гідність і була вільною в своєму виборі.
Коли ж на площі біля МЦКіД в Бахмуті звучала лемківська народна пісня «Гей, плине кача» у виконанні «Піккардійської терції», яка набула нового публічного життя і стала реквіємом за загиблими, то Сергій та Аліна були серед тих, хто втирав сльозу, бо той материнський біль болів і їм, як і всім, хто згадував Небесну Сотню під час жалоби за загиблими на Майдані.
